Не вгадала

05.02.2018
Не вгадала

Роботи крісло, рояль. З тиші виникає му- зика

Не вгадала. А втім, це химера і гідра

в одній істоті, ім’я якому «театральщина».

Ненавиджу на сцені фальш! Нібито саме натураль-

ве небо, нібито самі справжні дерева, на ко

торих колишатся нібито справжнісінькі лісточ-

ки! Нісенітниця собача! Липа! Бутафорія, спрацьована

в столярній майстерні і розфарбована театраль-

ними Мазилка. Целулоїд, пап’є-маше, проволо-

ка, кольоровий папір та інші дурниці, а не живі

створення природи. Це той звір, якого я в кон-

це решт зажену в капкан — йому не місце в совре-

менном театрі! Ширми, конструкції можуть створити

все, що потрібно для сцени — кути, вулиці, ніші,

скелі, башти. Глядачеві треба тільки натякнути, ос-

тальне він зрозуміє і домисли сам. Мої ширми.

Але, дорогий, це мої ширми! — не здавалася

я, але це викликало в ньому такий спалах гніву, що

я тут же поступалася: «Твої, твої ширми. »

За цим слідували обійми і поцілунки, і в сту-

дии знову запанував мир.

Кілька разів я намагалася зателефонувати мамі, але

Крег не випускав мене на вулицю.

— Як тобі не соромно! Велика артистка, а жи-

вешь за законами міщанської моралі. Безглуздо, дико!

Ти належиш мені і моїм декораціям!

Тільки потім я дізналася, що моя бідна мама

обійшла всі поліцейські ділянки Берліна, обзвоні-

ла все морги і лікарні в пошуках своєї пропав-

шей дочки. Мій імпресаріо був у нестямі — кон-

Церта довелося скасувати, публіка розривала театр.

Нарешті, в газетах було вміщено оголошення, що

міс Дункан серйозно захворіла. запаленням мин-

далевідних залоз! (Сміється).

Через два тижні я повернулася додому. побачивши

в дверях Крега, мама накинулася на нього: «Під-

лий спокусник, забирайтеся геть! »На столі, в

моїй кімнаті, лежав контракт на турне по Росії.

Ти не поїдеш! — владно сказав Крег.

Так. Ти мені потрібна тут.

Я схопила ручку і поставила розгонисту

Гудок паровоза, стукіт вагонних коліс.

— Улюблений, з кожною хвилиною я все далі і

далі від тебе. Чуєш, стукають колеса: «Як я

люблю тебе — як я люблю тебе — як я люблю те-

бе! До скорої зустрічі! До мого повернення до

серцю, в якому я народилася.

Поїзд віз мене в далеку загадкову країну.

З вікна я бачила нескінченні снігові рівнини,

безмовні казкові ліси, самотні покосівшіе-

ся хати. Через снігові замети поїзд прибув в

Петербург із запізненням. Російські кучера в товстих

кожухах плескали себе по плечах, щоб зігрітися.

Був похмурий світанок, ми їхали по пустельних

вулицями. Раптом візник зупинився. Я побачила вда-

Чи нескінченну процесію. Похмуру і горест-

У тиші виникає пісня «Ви жертвою пали. »

Люди несли в руках якісь довгі чорні

ящики. Кучер зняв шапку і перехрестився. тут

тільки я зрозуміла, що це. труни. Один. два. де-

Виявилося, ховали робітників, розстріляних

напередодні перед Зимовим палацом у фатальний день

9 січня 1905 року. Вони прийшли просити у царя

хліба для своїх дружин і дітей. Їх зустріли свін-

Я відчула сльози на щоках і закрила ли

цо муфтою. Ні, ніколи, ніколи не забуду я цей

похмурий петербурзький світанок, низку чорних

трун серед снігових заметів. Ні, мистецтво без-

корисно, якщо воно не може допомогти пригнобленим. Я

повинна сказати рабу: «Встань з колін, розбий око-

І на наступний день, танцюючи перед вершками

петербурзького суспільства, перед розшитими золотом

мундирами і сліпучими декольте, я висказа-

ла їм в танці все, що зазнала на світанку ми-

Через тиждень, попрощавшись з Петербургом, я

вже була в Москві. На всіх моїх концертах неіз-менно присутній Станіславський, керівник

прославленого Художнього театру.

— У кого ви вчилися вашим танців, пані

Дункан? — запитав він мене одного разу.

— У Терпсихори. Я танцюю з того моменту, як

навчилася стояти на ногах. Людина, все люди, весь

світло повинні танцювати, це завжди було і буде

так. (Бере зі столу книгу, розкриває її). він пі

сал про мене: «Дункан не вміла говорити про своє

мистецтві послідовно, логічно, сістематіч-

але. » (Відривається від книги, в зал). Я не теоретик ,,

шановний пане Станіславський. хіба сороконож-

ка знає, як, в якій послідовності їй нуж-

але ставити кожну зі своїх ніжок. Перш ніж

йти на сцену, я повинна покласти собі в душу ка

кой-то мотор. Він починає працювати десь там,

всередині, незалежно від мене, і тоді самі ноги, і

руки, і тіло, крім моєї волі приходять в движе-

ня. (Знову читає). «У той час я якраз шукав

цей творчий мотор, який повинен вміти

класти в свою душу актор перед тим, як вийти на

сцену. Зрозуміло, що я спостерігав за Дункан у вре-

мя вистав, репетицій, шукань, коли вона від

зароджується почуття спочатку змінювалася в особі,

а потім з блискучими очима переходила до ви-

явищу того, що розкрилося в її душі. » (Отклади-

Одного разу я розповіла Станіславському про Кре-

ге, показала його книгу, щойно видану в Лон-

доні — «Мистецтво театру». «Дуже, дуже інтерес-

але, — сказав він мені. — Напишіть містеру Крегу,

що я запрошую його поставити в Художньому

театрі будь-яку п’єсу за його вибором ».

Ще до отримання відповіді я знала, що предло-

жит Крег. Гамлет! Звичайно, Гамлет! Як часто го-

воріл він мені, що відчуває в принца датському рід-

ву кров. «Я ж теж рано втратив батька, матір

вийшла за іншого. А привид батька, бачення посе-

ють мене мало не щоночі ».

Я вгадала: Крег запропонував «Гамлета». Стані-

Славський погодився. Але минуло кілька років,

перш ніж Крег приїхав в Москву. Уже після то-го, як ми з ним розлучилися. Чому, як це слу-

чілось? Адже ми так любили один одного.

У Росії я вважала хвилини, що залишилися до на-

— Крег, лист від тебе — це твоє прікоснове-

ня, і воно надає мені фортеці. Воно прийшло з ут-

реннімі газетами, ось вони, на столі, мені тільки що

перевели заголовки. «Тіло Дункан немов околдо-

вано музикою. Вона танцює в якомусь вакхічних

екстазі ». «Її босі ноги з’явилися сенсацією вече-

ра. »І інше, та інше. А мені хочеться тільки од-

ного: втекти геть від публіки і кинутися тобі

Харків, Київ, Одеса, Варшава! Боже, чи є

кінець у цій неосяжної країни ?!

— Улюблений, я отримала твою телеграму пе-

ред самим виходом на сцену і від цього немов вос-

парила. Ти змусив мою душу злетіти, бо я вся

перебуваю з твоєї любові і твоїх думок, і більше

— Дорогий, цей жахливий старий поїзд опаз-

дивать, спізнюється, спізнюється на цілих три години,

три століття, три вічності — ми приїдемо близько

десяти, і моя секретарка, і моя служниця будуть

тягнути мене додому, але я втечу від них, як тільки

зможу, і примчуся в будинок номер одинадцять. доро-

гой, я повертаюся назад, тому з країни снігу і

льоду — у мене таке відчуття, ніби я підкорила Се-

вірний полюс. Жди меня, про дорогу, я майже сош-

Жодного дня, жодної секунди ми не могли

жити одне без одного. «Мила, незрівнянна Топ-

сі. »- писав він мені. Топси! Це ім’я Крег пріду-

малий на честь Терпсихори, музи танцю.

Мила Топси, я живу тільки завдяки те-

бе. Від тебе виходить натхнення силою тисяча вольт

Крег, улюблений, ти відкрив мені вищий

сенс краси. Без тебе я все одно що земля без

Ти чудо, Топси! І твій кирпатий носик, і

маленький твердий підборіддя, і мрійливе ір-

ландської серце, і небо Каліфорнії в твоїх гла-

зах — все чудо! У твоєму танці я бачу всіх дружин-

нок світу. І красу, і спокій, і силу, і ніжність.

Крег, дорогий і далекий! Ти — вино і пое-

зія життя. Без тебе холодно і тьмяно. ти змусив

красу заблискати для мене. Твоя, вічно твоя Топ-

сі. (Кілька секунд мовчить, занурена в раз-

коли він говорив: «Моя робота! Моя робота! », Я ос

торожно заперечувала: «О, так, милий, твоя робота

понад усе. Ти геній! Але ж існує і

Дорогий, я хочу спокусити тебе сонячної

ідеєю. Давай зустрінемося в Каїрі — мені смертель-

але хочеться побачити піраміди.

Пі-ра-мі-ди ?! Про великий Боже, з чого толь

до зроблена твоя головка! Невже я покину свою ра-

боту і піду за тобою, щоб позіхаючи шлятися в

цьому потойбічному царстві? А слідом за цим ти позо-

вешь мене в Стокгольм, а потім до Мюнхена, а отту-

да в Мадрид. Адже маленькій Айседори НЕ сідіт-

ся, вона вічно кудись мчить.

«Моя робота!» — це звучало як вирок, що не

підлягає ніякому оскарженню. Наші суперечки

часто закінчувалися грізним і обтяжливим молча-

ням. Потім в мені прокидалася стривожена

Дорогий, я образила тебе?

Я не ображаюся на жінок: вони все неснос-

ни. А ти, дорога, часто просто нестерпна.

Я? Крег, я нестерпна?

Помовч. В даний момент ти просто ме

шаешь мені думати.

Він йшов, грюкнувши дверима. Всю ніч я прово

дила в риданнях, мріючи, щоб він повернувся. ці

сцени стали повторюватися все частіше і частіше і незабаром

призвели до того, що наше життя стало зовсім

Чому б тобі не кинути театр? — сказав

він одного разу. — Замість того, щоб розмахувати ру-

ками на сцені, ти б краще сиділа вдома і точила

Ти. ти в своєму розумі? Це я розмахую ру-

Так, ти. Аероплан визиваег у мене біль-

ший захват, ніж танцівниця, яка стрибками

прагне наслідувати птиці. Актор взагалі не потрібен

сучасному театру. Я заміню живу людину

маскою, маріонеткою, мені не потрібні емоції і пе-

режіванія — я хочу втілити на сцені філософію

— Замовкни. Крег! Я не бажаю більше тебе

День у день тривала ця. нескінченна

битва між генієм Крега і моїм мистецтвом.

Але незабаром крім нас двох в ній стало брати участь

ще одна істота.

— Я хочу, щоб ти знав, Крег, що серед зі

тен раз, коли ти мене цілував, є один, коли

ти подарував мені дитину. Так, так, він в мені, люби

мий, і я не можу стримати свого щастя, іноді у

мене дуже гострі напади щастя, як зараз.

Давай напишемо нашому майбутньому малюкові, що ми

Я взяла аркуш паперу і написала: «Дорогий ма

лиш, якщо ти з’явишся, то знай, що ти був дуже

бажаний ». Пиши тепер ти, Крег.

Він на секунду задумався і дописав: «І ти, ма

лиш, дізнаєшся, що і твоя мати була бажана. б-

ла, є і буде бажана до самого кінця! »

Слова слова. 24 вересня 1906 року, після двох

днів і ночей мук, я народила синьоока суще-

ство — точну мініатюру з Еллен Террі, матері

Крега. Як я пишалася своєю новою роллю! Про дружин-

Київщини, думала я, навіщо ми так намагаємося стати ад

вокатив, художниками, скульпторами, продавщі-

цами, вчительками, коли існує, таке чу-

до? Я відчувала, що я Бог, Творець, що я сот-

воріла те, що непідвладне ніяким художникам —

дитини! Але ні блакитні оченята Дідро, ні її зо-

лотие кучерики не підтримав наш союз. Я по-преж-

нього обожнювала Крега, але ясно розуміла, що разлу-

ка з ним неминуча.

Жити з Крегом — означало зректися свого

мистецтва, від себе, від самого життя. А без нього? Я

представляла його в обіймах іншої жінки, ви-

справи його ніжну посмішку, призначену не мені,

чула його голос, звернений до нової поклонні-

це: «Ви знаєте, ця Айседора була просто невино-сіма»! Я мучилася, ридала, гризла своє серце. Я

не могла працювати, не могла танцювати. Ні ні,

немає! Треба покласти край цьому божевіллю! Я не

Топси! Я Айседора Дункан! Я не можу відмовитися

від танцю! Я помру з горя, я перестану існувати!

І я знайшла в собі сили, щоб відректися від

Кінець першої дії

Я залишилася одна, але зі мною була златокудра

Дідро і друге дитя — моя школа. Ще з юності я

була одержима ідеєю створити школу вільного

танцю. Ночами, варто було лише закрити очі, я ви-

справи перед собою дівчаток і хлопчиків у білих ту-

никах, танцюючих під звуки Дев’ятої симфонії

Звичайно, відкриття школи без необхідного

капіталу, без ретельного відбору учнів — затія

безглузда і необачна. Але хіба я тоді задуми-

валась над цим? Були гроші, мрія юності каза-

лась такою близькою.

Ми зняли віллу, купили сорок ліжечок, по-

ставили фігуру амазонки в центральному залі, а

танцклас прикрасили барельєфами танцюють де-

тей. Я так жадала скоріше заповнити ці з-

рок ліжечок, що брала хлопців без розбору-просто,

як то кажуть, за красиві очі. І ось вже через

кілька місяців хлопчики і дівчатка — мої де-

ти! — танцювали на зеленій галявині перед моїм

будинком. Видовище це було воістину чарівним!

Але неоплачені рахунки за школу росли з кож-

дим днем. Кредитори облягали мене, рахунок в бан-

ке був порожній. Я стояла на порозі повного финан-

сового краху. Одного разу я жартома сказала своїй сест-

ре Елізабет: «Нам потрібен мільйонер. Ми повинні

у що б то не стало розшукати його ». він з’явився

сам. Все подальше відбулося як в казці. але

в казці з сумним кінцем.

Якось вранці, перед денним спектаклем, я си

справи в своїй грімуборной в паризькому театрі «Лі-

рик де ля гате ». Моє волосся були загорнуті в па-

пільоткі і прикриті мереживним чепчиком. По

йшла покоївка і поклала переді мною візитну

картку: «Паріс Зінгер». Сімейство Зінгер,

фабрикантів швейних машин, було відомо всьому

світу. «Ось мій мільйонер! — вигукнула я. —

Він увійшов — високий, білявий, з вьющімі-

ся волоссям і красивою світлою борідкою. Таким я

уявляла собі вагнерівського Лоенгріна, рица-

ря і захисника жінок.

— Я в захопленні від вашого мистецтвом і вашої кош-

лостью, — сказав він. — Хочу допомогти вам і вашій

школі. Що я можу для вас зробити?

Через кілька днів я і сорок моїх дітей

танцювали серед апельсинових дерев на його ВІЛ-

ле, на березі Середземного моря. так починалася

Всю зиму ми провели в Єгипті, катаючись по

Коли дагоба — нільський судно — повільно пли-

вет за течією, душа спрямовується за тисячу, за

п’ять тисяч років тому, крізь імлу минулого до вра

там вічності. (Закривши очі, замріяно). Пур-

пуровий схід сонця, золоті піски пустелі,

селянські жінки з глиняними посудинами на

голові. І моя Дідро, танцююча на палубі. уви-

дів сфінкса, вона вигукнула: «Мамо, дивись, ка-

кая велика іграшка! ». Дагоба повільно двига-

лась під спів матросів. Неповторні, казкові

ночі! Наше судно, здавалося, розгойдував ритм епох.

Звичайно, я була закохана і щаслива. Одного разу

Лоенгрін попросив мене почитати вірші. Я з ра-

Ти, повітря, без тебе мені ні говорити, ні

Ти, світло, що огорнув мене і всі речі ніжним

і рівним дощем!

Ви, уторовані криві стежки, що біжать поряд

Ви, тротуари, мощені плитами!

Ви, міцні кам’яні узбіччя вулиць!

Ви, пароплави! Ви, дошки і стовпи

Ви, суду в будівельних лісах! Ви, кораблі.

— Припини! Що за дурниця ти несеш?

Я побачила перед собою спотворене люттю

гарне обличчя Лоенгріна.

Хто міг написати цю нісенітницю?

Це мій улюблений Уітмен.

Бродяга і нероба, ось він хто.

Промайнуло обличчя Крега. Океан. Хвилі, скелі,

Ти для мене Уітмен танцюючий, — говорив

Крег. — Ти і він — це ж саме життя.

Паріс, дорогий, невже ти не відчуваєш

красу його поетичних мрій?

Ні. Я їх зневажаю.

Так, так сказав мій Лоенгрін. Ні, не Лоенгрін,

а Паріс Юджин Зінгер, мільйонер, власник де-

сятков фабрик, на яких покірні раби день

в день множили його незліченні багатства. Але. та-

кова вже природа закоханої жінки: я про все

забувала в його обіймах, і дагоба пливла все по-

ше і далі по блакитному Нілу.

Влітку він привіз мене в Англію, в Девоншир,

в заміський маєток Зінгер. Перші дні я по-

Корно підпорядковувалася розміреного, чисто англій-

ському розпорядку життя мільйонерів. вставали

рано — ох, яка мука! — рясно снідали, по-

тому одягали плащі і неодмінно йшли гуляти до

ленчу, під час якого з’їдали безліч страв.

Потім файф-о-клок, після чаю бридж, потім під-

приготування до вечері, де в повному вечірньому вбранні

треба було з’їсти ще п’ятнадцять або двадцять

страв. Через два тижні я була доведена

Бачачи моє зневіру і нудьгу, Зінгер вирішив уст-

роіть вечірку. Я зраділа. щоб доставити

Лоенгріну задоволення, одягла довгу білу ши-

фонове плаття і діамантове кольє, яке він

в цей день подарував мені. Все складалося чудово, поки не

Я захотіла станцювати танго з молодим аргентін-

цем, про який говорили, що він найвідоміший

танцюрист в Південній Америці. Ми танцювали свобод-

але, розкуто, емоційно. Манірні англійці з

обуренням дивилися на нас. Лоенгрін нервово по-

дергівал плечима — ознака крайнього нетерпіння

і занепокоєння. Тільки-но ми закінчили танець, він ви-

йшов на середину, схопив аргентинця за комір

і викинув геть із залу.

— Ах ось як! — Я вся тряслася від люті. —

Це жарти багатіїв? Ти що, купив

мене і можеш робити все, що хочеш?

З люттю я рвонула кольє, діаманти поси-

палісь на підлогу. Я прожогом, розштовхуючи гостей,

вибігла із залу. Він кинувся за мною.

Наздогнав мене в коридорі. Схопив за руки —

величезний, як скеля, шість футів і шість дюймів.

Ти. розумієш, що ти накоїла?

Ні! Тому що я інший крові, ніж ти.

Айседора, благаю тебе -Припинити ці публічні скандали. І ще. якщо

підеш від мене, я загину. Усе.

Він різко повернувся і пішов.

А через день ми стояли на палубі океанського

судна, яке тримало курс до берегів Америки.

Почалося довжелезне турне по Штатам. Однаж-

ди якась дама кинула мені на сцену записку:

«Дорога міс Дункан, ваша вагітність видно

з восьмого ряду. Ви ризикуєте здоров’ям майбутнього

А незабаром народився Патрік — вилитий Лоенгрін,

ні крапельки не схожий на мене.

— Який же він симпатичний, матуся, —

шепотіла Дідро, розглядаючи його. — Я буду носити

його на руках, поки він не навчиться ходити.

Я згадала ці слова, коли мертва Дідро

стискала свого брата закляклими рученятами.

Але той чорний день ще не настав. Я ще счастлі-

ва і оточена любов’ю. Лоенгрін наполягає, що-

б ми одружилися.

Дорогий, я артистка. Невже тобі не треба-

їло супроводжувати мене в нескінченних поїздках?

Ти для мене перш за все улюблена женщі-

на. Я хочу бачити тебе не з театрального ложі, чи не

в бінокль, а вдома, в оточенні наших дітей, і

щоб будь-який момент був наповнений радістю і све

Він ще не знав, що я вже підписала контракт

ла нові гастролі в Росії.

Любов і Мистецтво. Дві горді птахи, рас

пластав свої крила, летять над моїм життям, над

моєю долею. Суперниці в боротьбі за мою душу,

вони сваряться, верескливо кричать, клюють один одного.

Те Любов впивається в моє бідне серце — і тог-

да прощай, Мистецтво. Те владний поклик Терпсіхо-

ри трагічно обриває пронизливий клич Люб-

У Москві, в мій готель, несподівано при-

Різкий акорд. У музиці — тема Крега, їх пер-

Протягом однієї короткої хвилини, самої пер-

виття хвилини нашої зустрічі, я була на межі того,

щоб повірити, що нема в мене не має зна

чення — ні школа, ні Лоенгрін, ні все осталь-

ве — крім нескінченного щастя бачити його знову.

— Я великий дурень, який упустив свій

Особа Крега здавалося спокійним, лише пальці,

постукуючі по набалдашнику тростини, виража-

Чи крайнє нетерпіння.

Він глянув на мене, чекаючи відповіді.

Я мовчала. Серце шалено калатало в грудях.

Джерело: Не вгадала

Не вгадала

Також ви можете прочитати