Без рубрики

Міста живих и мертвих хайвей

12.01.2018

Міста живих и мертвих

Як туристи, ми пасемо задніх. Поїдемо раз чи двічі у Туреччина чи Єгипет, накупуємо дешевих сувенірів, походімо по затертих місцях — та й хізуємося прімітівнімі світлінамі. Нас плутають Із росіянамі и розповідають нецікаві історії. На тому все й закінчується. Ми не дивимось вглиб, а лишь поверховий. І Незнайома культура так и залішається чужою. Ми закриті для світу.

Альо НЕ лишь українці. Людям лінькі цікавітіся тім, як думають інші. А без цього Одне жодного не зрозуміті.

Коли нас спітають: «Італія?», Скажемо: «Венеція!». Або «Колізей!». Передбачувано. Кліше, кліше и штампи!

Альо я бачила Італію іншою. Бачила міста живих и мертвих, моря посеред океану людей и людей посеред моря. Італія булу різною. Вона така є.

Знаєте, як це — потрапіті туди? Нічого схожого Із тім, про что ві думали. В уяві вінікають Стародавні амфітеатрі та гладіаторі. Ні, зовсім ні!

Гори! Велічезні, безкінечні, зелені гори! Вся країна — одна суцільна гора, вкріта деревами, людьми, Будинки, містамі. Зелено, свіжо. Літо!

Їду, дивлюся на все це и не віріться, що таке буває. Україна плоска й безмежний, Італія ж безкрая. Ті їдеш на вісоті понад тисячу метрів, маневруєш машиною на вузьких и крутих дорогах, перехоплюєш подих на поворотах. Люди кріхітні и смішні.

Всюди маслини. Велічезні плантації неначе ліси розросліся по безкраїх усюдах. Це действительно аристократичність деревце. Воно срібне. Листя неймовірного кольору перелівається на сонці. Люди з глечиками немов Із картин 19 століття — у традіційному вбранні, доглядають за улюблений рослинами. У жінок — Довгі Спідниці, чоловіки — у звічайнісінькіх штани з підтяжкамі, у Капелюх. Майже як наші селяни.

Села інакші. Гориста и древня Італія зізналася много за свою Історію. Тож передбачліві жителі будували оселі на самісінькіх вершинах гір. Зараз там — фортеці, почти непріступні. Узімку дістатіся туди — и действительно надлюдське завдання. Підніматіся високо вгору, мало не до неба, аби потрапіті додому.

Ті фортеці НЕ ма ють у Собі того, что показують у фільмах. Нема лицарів чи хрестоносців. Є спокій. Там дихає минувшина. Там годину сповільнюється. І не хочеться кудісь бігті, Щось шукати, кричати. Там все так Як було колись. І так буде. Так має бути.

Звідті, з фортець, можна Побачити всю Італію. Підхмарну державу, де життя вірує на вершечку.

Даже міста — и ті інакші. Рим, так, ВІН затертий чисельності туристів, іммігрантамі, космополітамі и глобалізаторамі. Альо все щє не Втрата собі. Я не кажу — свого шарму, бо це кліше, пов’язане з Парижем. Рим не такий. ВІН старий и сердито дід. ВІН бурчить и це чути у его гаморі. ВІН патріцій, а не простолюдин. Старі Будівлі розповідають своими фасадами Історію, смороду кажуть: «Ми много бачили!». Альо люди цього НЕ помічають. Смороду Біжать у Власна справа. Туристи Біжать в Колізей. Усі Біжать.

А вулічкі Риму, навпаки, спокійнісінько Собі стояти вісь вже кілька століть. Тихо, розмірено, впевнена. Там — Рим. Там спокій, там тиша, там старовина. Ідеш, подекуді зустрічаєш старовинні латінські написи, знаки. Можна відчуті, что именно тут колись давно ходили древні люди, Щось робілі, про Щось думали. На Щось сподіваліся. Їхнє життя геть НЕ таке як наше. Тільки людина з того часу зовсім НЕ змінілася. Змініліся лишь обставинні.

Рим может зачаруваті. Цей старий дід знає як захопіті тобі. Ті будеш бродіті поки НЕ зіб’єшся з дороги и не відчуєш болю у ногах. Тоді ти сядеш біля фонтану, відчуєш прохолодну воду и заплющіш очі. Італійці — НЕ римляни, як ми звіклі Собі уявляти. У них не так много Спільного, окрім Батьківщини. Смороду імпульсівні, палкі и безпосередні. Сідіті отак, опустивши ноги у фонтан, заплющіті очі и повернути засмагле лица до сонця. Так, смороду це роблять. Це дуже по-італійському.

Рим можна назваті містом живих божевільніх. Смороду Ніби тут, но Постійно кудісь поспішають. Люди, у якіх нема часу жити. Альо все-таки смороду щасливі. Смороду тут, діхають ЦІМ повітрям, сидять біля фонтану и заплющують очі. Смороду Сміються и п’ють вино Із друзями. У городе живих.

Альо є міста мертвих. Там чути трагедію и Втрата, якові НЕ вдається замаскуваті.

Л’Аквіла. Місто, вбити Землетрус.

Йдеш головного вулиця. Прекрасні Будівлі, Які Вже встіглі відновіті. А поруч — руїни. Сміття, Цеглина, РЕЧІ. Все, что залиша від колішніх будинків. Там донедавна Було життя. Тепер — лишь спогади.

Серед Мотлох можна відшукаті плюшевого ведмедика. Колись ним Граля маленька дівчинка. ВІН Вже Ніколи не повернеться до своєї власніці. Цікаво, чи віжіла дитина?

Є пустір. На ньом знаходівся студентський гуртожиток. Всі погибли. Землетрус НЕ запітує, чи готов ти до него. Головне, что готов ВІН.

Люди були НЕ Готові.

Церква Із залізними колонами. Смороду ее підпірають, не дають завалити. Священик читає проповідь. Доволі людно. Як на місто мертвих. Живі плачуть за втрачений.

Туристи не їдуть сюди Дивитися на пам’ятки архітектури. Смороду дівляться на ті, что від них залишилось. Нездорово.

У центрі — огидний пам’ятник Загибла. Четверо потвор, Які малі б нагадуваті людей, скуті кам’яними путами. Задумка на п’ять, реалізація на двійку.

Сміття й руїни — сумна пародія на колишнє життя.

Альо є й живі райони. Їх НЕ зачепи землетрус. Будівлі там міцні, витримала. Смороду схожі на галасливі, засмаглу Італію.

Альо це Ніби окреме місто, Пожалуйста НЕ має Нічого Спільного з Л’Аквілоюю. Бо Л’Аквіла — місто мертвих и для мертвих. Живі втікають звідті.

Л’Аквіла по-італійському — орел. У центрі — символ. Постмодерну птаха Із страхітлівім Дзьоба готова віколоті тобі очі. Страшно. Це действительно символ міста. Чужим тут віколять очі. А чужі тут усі.

Мені Важко дихати у Л’Аквілі. Повітря якесь інше, парку и Важко, гаряче и сухе. Так, Ніби вдіхаєш гелій. Сонце тут палити немилосердно. Воно НЕ жаліє беззахісного людського епітелію. Можна впасти під его Променя.

А будівлям начхаті. Стояти, покінуті, и чекають, коли зівакі знікнуть и вулиці врешті станут Безлюдна.

Місто змінілося. Тут Вже ніщо НЕ процвітає. Економіка Пішла на спад, люди шукають ліпшої долі деінде. Альо все ж повертаються. Ми всегда повертаємося до наших мертвих. Ті якімось чином трімають нас. Як смороду це роблять?

Місто мертвих дихає спокоєм лишь у сосновому парку. Там Повітря легке и прохолодне. Там Нічого поганого не стане. Сосни живі. Смороду Єдині живі мешканці, Які тут не чужі.

У Л’Аквілі нема моря. Там суцільна суша.

Море є в Пескарі. Це — місто життя.

Пескара — місто води. Там море вінікає среди людей. Ті ідеш головного вулиця — и чути приплив. Море почінається нізвідки. Краса!

Є люди, для якіх вода — це життя. Справді, вода и є життя. Тому Пескара така. Вона Ніби всотала у собі все, что Втрата Сусідка Л’Аквіла. Бо тут хочеться жити.

Пескара — місто молодих. Тут відчуваєш, что можеш все. Краса заполонила це місто. Затішні ресторани біля моря, довга набережна, люди. І світло, море світла! Все сяє, и ти Вже НЕ знає ш — чи день це, чи ніч. Тут Варто закохуватіся.

Італія живе у ціх містах. Великих, різніх, схожих.

Італія живе у селах. Смороду бережуть свои традиції у старовинних фортець, у маслинових хащах, у гірськіх дорогах.

Я люблю дорогу. Ідеальний день — просто сідіті в авто. Італія самє для цього. Сидиш, широко розплющівші очі, а гірські картини мелькають перед тобою.

Я бачила Стільки неймовірних селищ, что Втрата Їм лік.

У відомому своими цілющімі водами селіщі Ф’юджі на самісінькому вершечку — Мадонна. Вона простягає руки до неба. Італійцям всегда бракує висоти.

Із Ф’юджі дістатіся у сусіднє село нескладно. Горою, горою — и ти Вже там. Їдеш уночі, дорога вузька, поверни просто Божевільні, а ще й зустрічні машини сліплять — и все це Вперше. За двадцять хвилин дороги стаєш значний смілівішім. Альо воно того Варта.

У гірському селі — свято. У нас кажуть — празник. Будинки прікрашені Яскрава гірляндамі, молодь гуляє вулицями.

Північ — а тепло немов вдень.

Йдемо до найближче ресторанчика. Їжа в Италии — божественна. Морепродукти, якіх в Україні Взагалі НЕ має бути. Макарони и паста, вино! А десерти! Італія славиться своим Морозива. Втратіті тут талію — дуже просто.

Найгарніше — у гірськіх ресторанах. У Л’Аквілі, на самісінькій верхівці гори, є такий. Ті їдеш около години цією Пекельна дорогою до неба, у повній темряві, аби потрапіті туди, де грає жива музика, де шум и веселощі. Шлях — темний и небезпечний. Альо ВІН того вартий.

Італійці — шумні и веселі. Чи не Такі, як українці. Смороду НЕ піячать. Їхня веселість — від природи. Смороду віп’ють келих вина и почнут розповідаті вам про сім’ю, про внуків. Можливо, посватають. І обов’язково скажуть, яка ж ви прекрасна (прекрасний). Італійці люблять компліменті. Смороду люблять красу. Це и єднає їх Із далекими предками — римлянами. Краса у них в крови.

В Италии шумить море. Тільки там непостійність прибою поєднується Із впевненістю гір. Люди — засмаглі и говіркі — здається, непідвладні обставинні. Чімось схожі на нас — неквапліві та Вірні життя без рутіні, балакучі та смішні. Альо щіріші.

Італійці вважають свою Батьківщину центром світу. Варто у них повчітіся.

А ще є море. Моря! Смороду з’єднують центр світу Із Решті людства.

Італійські водні простори — це Щось незвичне.

Бережи Ніби продовження суші, вкрітої маслинами, плавно переходять в море.

Будинки Південні, сонячні, відкриті. Архітектура Інша, все яскраве, у божевільніх Кольорах. Мури межують Із супермаркетами. І безліч автівок даже у глухих селах. Наслідки європеїзації.

Італійці схожі на нас, но НЕ споріднені. Міслімо ми по-різному. Італієць їде на роботу, радісно махає руками при зустрічі зі знайомого, вітається коротким «Чао!» И всміхається. Зранку ВІН вип’є Смачної кави з круасаном. Працюватіме неохоче, но добротно. Або навпаки. Лініво кліпатіме очима на сонці. Зроби Собі Величезне Перерва на обід. І працюватіме далі. Охоче ​​балакатіме з усіма знайомиться и Незнайома людьми. Віслухає плітки. Обговорити політику. І поїде додому — вечеряті. Йому не вимагає хвілюватіся.

З друзями ВІН посидить у затишному кафе, п’ючі каву. У ресторані Питим вино. Слухатіме музику.

Італійці НЕ вігадують планів. Їхню життя — розмірене и просте, чуттєве и порівчасте. Таке ж, як Італія — ​​непостійна, морська, підхмарна.

публікацію прочитали

Міста живих и мертвих хайвей

anna romandash, вільний журналіст "ХайВей"

Для того, щоб опублікувати повідомлення в цій темі, Вам потрібно ввійти в систему.

Міста живих и мертвих хайвей

Мова і стиль

форма подачі

Загальне враження

Міста живих и мертвих хайвей

Мова і стиль

форма подачі

Загальне враження

"Нас плутають Із росіянамі и розповідають нецікаві історії. На тому все й закінчується. Ми не дивимось вглиб, а лишь поверховий. І Незнайома культура так и залішається чужою. Ми закриті для світу."-цітата автора.

Писано правильно, бо Історію справедливу нашу мало хто знає.

Мова і стиль

форма подачі

Загальне враження

Коментарі

Міста живих и мертвих хайвей

Міста живих и мертвих хайвей

Нас плутають Із росіянамі и розповідають нецікаві історії. На тому все й закінчується. Ми не дивимось вглиб, а лишь поверховий. І Незнайома культура так и залішається чужою. Ми закриті для світу.

Портал громадянської журналістики. Інтернет-видання ХайВей. Портал Громадянської журналістики. Інтернет-видання ХайВей.

Усі права застережно © 2005-2018 ХайВей. | статті партнерів

Передрук матеріалів дозволяється з посилання на агентство ХайВей.

ХайВей НЕ Несе вiдповiдальностi за матерiали, опублiкованi журналiст видання.

матеріали рубрик Бізнес сообщает та Світ політики публікуються на правах реклами. ХайВей НЕ Несе відповідальностІ за їхній Зміст.

Джерело: Міста живих и мертвих, ХайВей

Також ви можете прочитати